Історична довідка

 

Своїм виникненням і розвитком селище Панютине забов’язане  бурхливим будівництвом залізничної мережі в європейської частині Російської імперії. Згідно проекту будівництва доріг, розробленому відомим російським інженером П.П. Мельниковим до «першочергових залізниць» відносилась лінія Москва – Харків – Севастополь, яка повинна була проходити крізь Панютине та Лозову. Розвиток  залізничної мережі обумовило створення  на  протязі дороги низки вагонних і паровозних депо. В семі верстах від Панютине знаходилося селище Лозова. Тут у 1868 році

розпочалося будівництво залізничної станції.  В офіційних документах тих часів, ця станція мала назву Лозова – Севастопольська , а станція Панютине – Лозова -  Азовська. Проте, ця назва не прижилась і до теперішнього  часу станція носить назву Панютине на честь генерала Федора Сергійовича Панютина , власника земель, на яких були побудовані станція і селище. В 1869 році, в зв’язку з прокладанням  дороги  вступили в строй Панютинське  паровозне  депо  та вагонні майстерні. Вони повинні були обслуговувати залізниці Харків – Лозова – Севастополь  і Лозова – Полтава, яким відводилась велика роль у розвитку промисловості, сільського господарства і  торгівлі Лівобережної  України.  Будівництво велось, на той час, посиленими  темпами.  Нестачі робочої сили не було. З багатьох сіл Росії та України потягнулись у Панютине люди, які сподівались знайти тут постійний заробіток.  Попервах  умови роботи та відпочинку були вкрай важкі. Працювати довелось просто неба, жити в бараках, землянках,  на швидко руч  зроблених холобудах . Медичної допомоги  не було . Єдиний  на станції фельдшер обслуговував тільки депо. Об освіті годі й було думати. Початкова школа відкрилась лише в 1872 році та не могла вмістити всіх бажаючих. Для «просвіти» робітників, поряд з депо спорудили два трактири. Проте, незважаючи на труднощі, селище потроху розросталося. Залізниця мала величезне економічне та  стратегічне  значення,  бо вона  з’єднувала  центр Росії з портами Чорного і Азовського морів,  Донбасом  та південними районами України. На початок 20-го століття в Панютине нараховувалось більш ніж 2000 мешканців, третину  з яких  складали робітники депо, майстерень та служби путі. В трьох верстах від селища  виникло село Хлібне, свою назву воно отримало тому, що там, під час прокладання залізниці та будівництва станції, пекли  хліб для робітників і мешканців селища.        Важкі умови праці, соціально – побутова не облаштованість,  свавілля  керівництва  і органів влади, створювали  сприятливі умови для виникнення марксистських  осередків в робочих колективах, зокрема і в Панютинському депо. Марксистський кружок в ньому виник восени 1898 року. Першими його членами стали  І. Кривоспицький, П. Лях, В. Триполько, Н. Літвинов. В середині 1900 року, в Панютине повертається с заслання  професійний революціонер С. А. Дрідзо ( Лозовський), якій розпочинає агітаційну роботу серед залізничників. Окрім того, члени социал – демократичних  кружків   вивчали марксистську літературу  та загально – освітні дисципліни, на зібранні ними кошти, в Панютинському  депо, наприкінці 1900 року, створили першу в селищі  робочу бібліотеку.   Результатом їхньої діяльності стала, також, участь колективу Панютинського депо в страйках які відбувались по  всій країні в 1903 – 1905 роках.  Російський уряд  направив проти страйкарів війська та жандармів. Після того, як у грудні 1905 року робітники депо захопили зброю,  в селище прибула військова команда, яка заарештувала кількох робітників, зокрема слюсаря депо П. Ляха. Робітники  зажадали звільнення всіх заарештованих, але одержали відмову. Тоді вони звалили з рейок паровоз і декілька вагонів, припинивши рух потягів. Проте, виступ робітників було придушено. Організаторів страйку М. Горюнова і М. Чістякова було повішено, одного з керівників страйку І. Кривоспицького розстріляли , інших заарештували. Декілька десятків робітників звільнили з роботи.  Після поразки першої революції, осередок РСДРП працював у Панютине в глибокому підпіллі. В березні 1917 року, в Панютинському депо було створено социал- демократичну  групу, до неї входили робітники О. Фуфрянський,  Н. Дашков,  П. Галиченко,  М. Зубарев та інші. Згодом вони створили більшовицький осередок, який став основою місцевої організації РСДРП.                                                                                                                            В  роки Громадянської війни , Лозівський район, зокрема селище Панютине, стали ареною запеклої боротьби. В листопаді 1917 року, в Панютине вперше був створений загін Червоної гвардії на чолі з машиністом депо В. Ю. Фуфрянським. В цей же час, у березні 1918 року була створена Панютинська рада робітничих депутатів, яка повела рішучу боротьбу проти місцевих багатіїв та спекулянтів. Зокрема було прийняте рішення оподаткувати купців на суму 50 тис. карбованців і врегулювати ціни на місцевому ринку. Але розкол у суспільстві поглиблювався, озброєне  протистояння ставало неминучим. В квітні 1918 року, Панютине зайняли частини 1 –го  Запорізького   ім.    кошового    К. Гордієнка  полку кінних гайдамаків на чолі з полковником УНР Всеволодом  Петровим. Невдовзі, йому на допомогу прибули німецькі та австро – угорські  окупаційні війська. Разом з лозівчанами, робітники Панютинського депо вели вперті бої з ворогом. Селище декілька разів переходило з рук у руки.      15 січня 1919 року окрема група військ П. Ю. Дибенка витиснула супротивника, але вже в червні 1919 року Панютине захопили війська Денікіна. Лише в грудні цього ж  року білогвардійці були вигнані. В боротьбі проти Денікіна активну участь брали  Панютинські  залізничники. В депо було збудовано бронепоїзд « Смерть або перемога», який пройшов великий шлях у битвах завершального етапу громадянської війни. В цих битвах відзначилися панютинці П. Банний, П. Авдєєв, А. Крайнюк, брати Трохим і Михайло Сердюки.                                                                                 Після розгрому денікінців у селищі почало налагоджуватись мирне життя. Впорядкували деповський клуб, відкрили бібліотеку, організували гуртки художньої самодіяльності – драматичний, музичний, хоровий. Робітники провели велику роботу по відбудові зруйнованого господарства . Крім того, постало декілька життєво важливих питань, що потрібувало негайного рішення: по-перше, гостра нехватка палива, довелося посилати команди робітників в ліси біля станції Беспалівка для заготівлі дров; по-друге, багато робітників Панютинського депо, гнаних голодом, подались у навколишні села, партійна, комсомольська та профспілкова організації створили групи агітаторів, які їздили по селах, переконували робітників повернутися на виробництво;   втретє,  існувала проблема нестачі продовольства, яка часто вирішувалась самими радикальними методами. Партійна організація депо створила загін по заготівлі продовольства для робітників підприємств. Це призвело до низки збройних сутичок між бійцями продзагону та селянами. Нажаль, голод і розруха у господарстві, змушували битися за шматок хліба навіть вчорашніх союзників по боротьбі з білогвардійцями.                                  В 1925 році паровозне депо і весь паровозний парк із станції Панютине були переведені в Лозову, де на цей час побудували нове паровозне депо. В Панютине  ж, на базі ремонтних майстерень було споруджено вагоноремонт-ний завод. Тоді ж відкрилось залізничне училище, яке готувало кадри вагоноремонтників не тільки для заводу а й для інших підприємств НКШС. За рік залізничне училище випускало близько 400 спеціалістів: слюсарів, столярів, ковалів, інструментальників. 24 серпня 1928 року, на прохання робітників ПВРЗ президія  Харківського  Окрвиконкому прийняла постанову про надання підприємству імені Ф. Е. Дзержинського. В 1935 році завод реконструювали. Було  збудовано нові цехи, поповнився верстатний парк. До 1940 року завод  давав  850 вантажних двовісних вагонів, тобто в 2,5 рази більше ніж і 1925 році.                                                                            Великих змін зазнало і саме селище Панютине. На кошти заводу було споруджено кілька великих двоповерхових будинків, три магазини, спортивний зал, бібліотеку, стадіон, школу, лікарню. Було оновлено парк, де насадили багато дерев, збудували літній кінотеатр, спортивні майданчики. В клубі встановили обладнання для демонстрування звукового кіно. Зростало селище також за рахунок індивідуального будівництва. Робітникам, які брали ділянки, завод надавав  позику, допомогав  будматеріалами. Якщо до 1917 року в Панютине було 8 вулиць, то на 1940 рік їх уже налічувалось близько 30. Майже біля кожного будинку був фруктовий сад, вздовж вулиць росли декоративні дерева, велось  вуличне і тротуарне будівництво.                       Роки Великої Вітчизняної війни стали великим випробуванням для мешканців селища. З липня 1941 року завод перейшов на казармений стан. Працювати довелось і вдень і вночі. Становище  ускладнювалось тим, що багато досвідчених працівників пішли на фронт, до того ж , вже наприкінці липня,  Панютине зазнало перших бомбардувань німецькою авіацією. Стрімкий наступ вермахту та загроза окупації селища змусили терміново евакуювати завод у східні райони країни. 20 вересня 1941 року був відправлений перший ешелон з обладнанням,  вивезено устаткування, матеріальні склади, а також родини трудящих. До 15 жовтня 1941 ешелони прибули на станцію  Боготол  Красноярського краю де мешканці Панютине спорудили новий завод і вже за два місяці змогли дати  першу продукцію.         11 жовтня 1941 року селище Панютине окупували німецькі та румунські війська. В ході  зимового наступу, 27 січня 1942 року,частини 270 стрілецької дивізії  6-й армії Південно – Західного фронту звільнили Панютине, але в травні, під час Барвенково – Лозівської операції, війська Червоної армії були оточені та розгромлені, селище знову опинилось в руках нацистів. В роки окупації, в Панютине діяла група підпільників до складу якої входили   П.  Ільїн, В. Тищенко, І. Чернова, Л. Маусліс та інші. Вони  розповсюджували листівки, виводили з ладу зв’язок, псували обладнання. У вцілілих цехах заводу німці намагалися налагодити ремонт танків, але трансформатори  електростанції опинились у неробочому стані. Почались арешти підпільників, яких доправили до гестапо і після звірячих тортур розстріляли. Остаточно Панютине було звільнено 16 вересня 1943 року силами 35- й гвардійської дивізії . Під час війни, селище зазнало великих руйнувань,були зруйновані магазини, школи, приміщення залізничного училища, більшість житлових будинків, від корпусів заводу залишилися купи битої цегли та обгорілі конструкції. Мешканці селища, всі хто міг тримати в руках лопату, важко та наполегливо працювали  над відновленням заводу і соціальної інфраструктури. Становище ускладнювалось тим, що всі верстати залишились в Боготолі,з техніки на заводі було тільки 5 верстатів, 2молоти і 2 преси, але держава як могла допомагала з обладнанням. На початку січня 1944 року в Панютине прибув колектив будівельного управління №111 який розпочав відновлення вагоноскладального, рамного, ковальського і  колісного  цехів.  13 грудня 1944 року відкрилось Панютинське залізничне училище. Повністю завод відновили в 1951 році.  На 10 –у річницю Великої перемоги, в  парку урочисто відкрито пам’ятник загиблим в роки Великої Вітчизняної війни. На мармурових плитах біля нього викарбувані імена загиблих на фронтах панютян та тих хто загинув в боях за звільнення Панютине .                                                                             Протягом перших двадцяти  післявоєнних років, селище бурхливо розвивалось. З’явились десятки нових вулиць, активно велось індивідуальне будівництво. В 1957 році на базі залізничного училища відкрито училище механізації та електрифікації сільського господарства, яке існує і в наші дні як Панютинський професійний аграрний ліцей. В 1959 році збудоване нове багатоповерхове приміщення школи, в якій на 1965 рік навчалось 1238 дітей. В 60-х роках, біля  Панютине була прокладена траса газопроводу високого тиску Шебелинка – Дніпропетровськ , введена в експлуатацію компресорна станція, що стало головною передумовою подальшої газифікації навколишніх населених пунктів, зокрема був повністю газифікований завод і частину житлових будинків. На кошти Управління магістральних газопроводів відбувалась розбудова комунальної інфраструктури, будувались багатоповерхові будинки в західній частині селища.                                         Велика увага приділялась заходам благоустрою селища. Тільки в 1965 році, на благоустрій Панютине було витрачено понад 35 тис. крб.. Протягом цього року висаджено 4400 фруктових дерев, прокладено близько 6 тис. кв. м. тротуарів. Всього  ж в першу половину 60-х років, було висаджено 18 тис. фруктових і декоративних дерев, прокладено понад 17 тис. кв. м. тротуарів.     В селищі з’явились книжковий магазин, комбінат побутового обслуговування дві швейні майстерні, одинадцять продовольчих і промтоварних магазинів, дві їдальні, лазня, поліклініка, аптека, лікарня, пологовий будинок. Виріс заводський клуб з великою бібліотекою, читальним залом, кімнатами для занять гуртків художньої самодіяльності, було відкрито заводську бібліотеку, яка мала понад 10 тис. книжок.                                                                      Впродовж 70-х -  80-х  років активно велось комунальне будівництво . Водопровідна мережа охопила майже все селище. Велика увага приділялась газифікації індивідуальних будинків, асфальтуванню вулиць. В селище збудували квартали 5-ти,  9-ти поверхової  забудови. Взагалі, Панютине тих часів мало дуже гарний вигляд: акуратно пофарбовані дерев’яні паркани, потопаючи в зелені фруктових садів приватні будинки, квіти на клумбах та в палісадниках , чисті вулиці, відремонтовані дороги. Велось індивідуальне  гаражне і дачне будівництво, виникали гаражні  і дачні кооперативи. Саме в ці роки чисельність  населення Панютине досягло свого історичного  максимуму (8108 осіб у 1989 році).                                                                         Початок 90-х років відзначився значним занепадом господарської діяльності, громадського життя, демографічних процесів на території селища. Припинилось будівництво, більш ніж на рік призупинив роботу вагоноремонтний завод, зникла стара торгівельна мережа,спостерігалось значне скорочення чисельності населення, підвищення його середнього віку. На території   селища майже зупинили розбудову комунальної інфраструктури.  Після величезних будівництв радянських часів навряд чи можна вважати досягненням переїзд, у 1994 році, в відремонтовану будівлю Панютинської лікарняної амбулаторії, та покращення покриття   2-х ,    3-х вулиць.  З’явились безробітні,  виросла кількість занедбаних, покинутих будинків, відмова держави та суспільства від виховання людини, привели до спалаху алкоголізму і  наркоманії особливо серед підлітків. Катастрофічне погіршення умов життя, відсутність роботи і подальших перспектив, привели до відтоку молоді з селища, падіння рівня народжуваності. Ці небезпечні тенденції зберігаються  дотепер , незважаючи на те, що з кінця  90-х років відбулось деяке пожвавлення промисловості  і торгівлі. На базі Панютинського вагоноремонтного заводу в 1996 році  створили Державне Підприємство « Укрспецвагон». В цьому є величезна заслуга  тодішнього директора підприємства  В. В. Степанова. Завдяки його зусиллям ПВРЗ не загинув подібно тисячам інших підприємств по всьому колишньому СРСР. Окрім того, безперебійно працювали  залізниця і газопровід. Їх податкові відрахування беззаперечно не дали занепасти комунальної  інфраструктурі Панютине. В 2000- м  році була  збудована газорозподільна  станція і  автозаправка. В 2008 році відбулась газифікація села Хлібне. Виникли нові торгівельні точки, підприємства обслуговування, кафе, була впорядкована стихійна торгівля, з’явились нові транспортні маршрути.  Проте, за останнє десятиріччя, зберігається ряд негативних тенденцій, перш за все демографічних, соціально-економічних, культурних, подолання яких є вкрай  важливим для самого існування селища. Для багатьох стало зрозумілим, що по-перше, навіть маючи деяке підвищення народжуваності, необхідно дбати про те щоб у подальшому молодь не тікала з Панютине, а мала тут роботу та гідні соціально – побутові умови. По - друге, слід пам’ятати, що комунальні мережі збудовані ще за часів СРСР зношені майже повністю, необхідно  приділяти  питанню їх своєчасної заміни  особливу увагу. По – трете , безумовно слід зберегти об’єкти соціальної  інфраструктури, перш за все школи і лікарні. Це особливо важко зробити зараз, коли держава відмовилась від більшості видів  підтримки місцевих громад, а у відповідь на прохання про допомогу лунає «немає коштів». Замість того прискореними  темпами проводиться  так звана «оптимізація»,  яка насправді є не що інше, як  винищення  всього, що потрібує фінансових затрат і не приносить прибутку. Залишається тільки сподіватись, що в подальшому становище піде на краще  і мешканці Панютине та Хлібного , як і всі громадяни України спільними зусиллями подолають скрутні часи та збережуть свою чудову Батьківщину для майбутніх поколінь.